1891. Як Голендри стали Миколаївкою. ч.1.

   На сьогоднішній день відома одна версія подій, пов`язаних з перейменуванням колонії. Вона викладена в книзі Л.Я.Лановик[1] і виглядає наступним чином:

17 листопада 1890 року у чеських Голендрах зібрався сільський схід, переважна більшість учасників якого була уже православна. Ухвалу цього сходу мировий посередник першої дільниці Бердичівського повіту доніс особисто київському губернатору: «...чехи, колонії Голендри в пам’ять приєднання їх до православ’я, ходатайствують про перейменування їх поселення, що носить іноземну назву в село Миколаївку, в честь Його Імператорського Височества Наступника Цесаревича Великого Князя Миколи Олександровича».

Клопотання чеської громади про присвоєння колонії назви «село Николаевское» на честь царевича-престолонаступника, нібито з приводу приєднання їх до православ’я, не випадково затіяне на 1891 рік. Того року в квітні виповнювалось сторіччя від приїзду сюди голендрів, а їхні нащадки, що жили серед чехів, не могли забути цієї дати.

Зрозуміло, що це все мало велике пропагандистське значення, а тому 17 квітня 1891 року губернатор проінформував з даного питання київського, волинського і подільського генерал-губернатора. Останній 18 травня 1891 року послав відповідну депешу до Міністерства внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі. Справу доповіли самому Імператору Олександру III, який милостиво дозволив увіковічнити ім’я свого сина.

6 листопада в канцелярію київського генерал-губернатора надійшла офіційна відповідь:

«Государ-імператор, в 27-й день нинішнього жовтня, височайше дозволив присвоїти колонії Голендр Бердичівського повіту Київської губернії, найменування «села Миколаївським».

 Як бачите по принципу зіпсованого телефона, Миколаївка, що пропонували сільчани, перетворилася у Миколаївське, і ця назва стала писатися у всіх офіційних документах. Лише після революційних потрясінь XX ст. село стало називатись Миколаївка. Ось такі обставини появи села, названого в честь останнього російського імператора.

  Знайдені архівні документи підтверджують викладену в книзі хронологію подій, але дещо ставлять під сумнів мотиви для цього перейменування. Матеріали, викладені тут і тут, дозволяють стверджувати, що колишні жителі колонії – голендри – залишили цей край в повному складі, і станом на 1891 рік їх нащадків серед колоністів вже не було. В квітні 1891 року виповнювалось сторіччя підписання договору Прота Потоцького з голендрами – менонітами, що навряд чи могло бути визначною подією для теперішніх мешканців колонії. Власне перші колоністи тут з’явилися ще раніше, між 1783 та 1787 роками, тобто подія перейменування не прив’язана до круглих дат в історії колонії. Якщо питання перейменування було принциповим для самих чехів, то чому ж воно не виникло одразу, а лише через 17 років після їх прибуття? Чим була ця подія перейменування колонії - непереборним бажанням її мешканців чи вимушеною необхідністю? Спроба дати відповіді на ці запитання – у цій публікації.

   В усі часи питання перейменування країн, міст та сіл приймалось тогочасною верховною владою (київським князем, московським царем, російським царем, радянськими Радами), часто ігноруючи думку та побажання місцевих жителів. Це завжди було питанням політики, і в передумовах для будь-якого перейменування варто шукати як зовнішньо-, так і внутрішньополітичні чинники.

   Оскільки Голендри з 1874 року були заселені чехами (підданими Австро-Угорщини) та німцями (підданими Австро-Угорщини та Прусії), передусім варто розглянути відносини Російської імперії з цими країнами в 70 – 90-тих роках XIX ст.

   Прусія, після перемоги у війні з Францією в 1871 році, об`єднує навколо себе інші німецькі держави, Створюється нова могутня держава – Німецька імперія (Німеччина), а Прусського короля Вільгельма I проголошено Німецьким Імператором. Остерігаючись відновлення ролі Франції на світовій політичній сцені, основні зусилля в зовнішній політиці Німеччини були спрямовані на утворення союзів з найбільшими європейськими політичними гравцями того часу – Російською імперією та Австро-Угорщиною. 

    Австрія, ослаблена поразкою у війні 1866 року з Прусією та внутрішніми чварами, без сумніву була найбільш логічним союзником Німеччини. Однак ще від часів Кримської війни 1853-54 рр., у якій Австрія виступила на стороні Англії та Франції, відношення з Росією у неї були більш ніж прохолодні.

Щодо союзу Німеччини з Росією, то тут такої однозначності не було в першу чергу через непостійність зовнішньополітичної позиції останньої. Цар Олександр І, пам`ятаючи поразку в Кримській війні від Англії та Франції, здебільшого був налаштований на збереження дружніх відносин з Німеччиною, однак на нього мала значний вплив профранцузьки налаштована російська політична еліта. Тому на початку 70-х років для зовнішньої політики Росії характерна боротьба двох доктрин – доктрини на союз з Німеччиною і стабілізацію відносин з Австрією та доктрини на зближення з Францією.

   Німеччина запропонувала Австро-Угорщині прийнятні умови для союзу та підштовхувала її до пом`якшення протистояння з Росією. Створення союзу Берлін-Вена дозволяло Німеччині стати посередником між Веною та Петербургом, причому без втрати політичної самостійності. 

  Так в 1873 році виникла нова коаліція європейських держав, відома в історії як «Союз трьох імператорів». Фактично, цей союз був інструментом стабілізації політичної ситуації в Європі і блокував можливість загальноєвропейських конфліктів, оскільки найбільш впливові на той час країни - Німеччина, Росія та Австро-Угорщина – були зацікавлені в збереженні «status quo».  

   Однак така єдність інтересів протрималась недовго. Весною 1875 році виник черговий конфлікт між Німеччиною та Францією, який ось-ось мав перерости в повномасштабну війну. В той же час на Балканах активно розвивався визвольний рух слов’янських народів з-під турецького гніту, значну допомогу якому неофіційно надавала Росія. Німеччина, передбачаючи найближчим часом можливість російсько-турецької війни, направила до Петербургу секретну дипломатичну місію з пропозицією підтримки у війні з Турцією взамін за дружній нейтралітет Росії у війні Німеччини з Францією. Однак Росія несподівано виступила на підтримку Франції та завадила війні. Цими діями Російська імперія власне нових союзників не отримала, а лише серйозно нашкодила відносинам з вже існуючими. 

   Це незабаром повернулось їй сторицею. Коли війна Росії з Турцією таки сталася і завершилася перемогою, Велика Британія та Австро-Угорщина виступили проти посилення Російської імперії на Балканах і, загрожуючи війною, зажадали від неї переглянути результати мирного договору з Турцією. Марно тепер Росія намагалася знайти підтримку у Німеччини. На Берлінському конгресі 1878 року Росія опинилася в повній ізоляції та була змушена значно поступитися своїми воєнними здобутками[3].    

   Хоча союзний договір подовжувався в 1881, 1884 та 1887 роках, він вже не мав довгострокової перспективи, а був лише способом колективного вирішення поточних питань. В наступне десятиліття відносини Росії та Німеччини поступово погіршувались. 

 1) Політичні протиріччя. В 1882 р. Німеччина та Австро-Угорщина запросили до свого союзу Італію,  яка розірвала відносини з Францією через окупацію Тунісу. Згодом до нього приєднались Іспанія та Румунія. В історії це об’єднання відоме як Троїстий союз, створене з метою повної ізоляції Франції, і з яким Росія мала все більші протиріччя[4]; 

 2) Економічні протиріччя. З метою захисту національного виробника німецький уряд неодноразово піднімав розмір мита на російський хліб, а російський – на німецькі промислові товари. Крім того, в жовтні 1887 року канцлер Німеччини Бісмарк намагався викликати фінансову кризу Росії. Користуючись тим, що Німеччина була головним кредитором Росії, а державні цінні папери Росії зазвичай розміщувались на берлінській біржі, канцлер наказав усім німецьким державним установам продати російські цінні папери, що їм належали, а Банку Німеччини заборонив видавати кредити під російські цінності та брати їх у заставу. Це ще більше розсварило колишніх союзників[2];

 3) Особисті стосунки. Російський цар Олександр ІІІ, що вступив на престол після вбивства народовольцями батька в 1881 р., вкрай не довіряв Бісмарку. Але ще гірші стосунки у нього встановились з Вільгельмом II, який став імператором Німеччини в 1888 році[2]. 

   Все призвело до того, що в 1890 році після закінчення строку дії російсько-німецького договору він не був подовжений. Замість Бісмарка канцлером був призначений генерал Капріві, який вважав війну з Росією невідворотною та необхідною для Німеччини. В рамках «нового курсу» Троїстий союз, який до цього часу існував у вигляді таємних домовленостей, в травні 1891 р. був офіційно проголошений[3]. Як відповідь, в 1894 році Росія та Франція заключили оборонний союз, відомий в подальшій історії як Антанта. Перша світова війна ставала лише справою часу…

  Як підсумок, в 1860-90 рр. відносини між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Росією поступово змінювались від нейтрально-дружніх до ворожих. 

Далі буде...

Джерела:

1. Лановик Л.Я. Прадідів розчищені джерела. – Вінниця, «Тірас», 2004. – 144 с.
2. Николай Троицкий. Внешняя политика 1879—1894 гг.: Разрыв с Германией (https://scepsis.net/library/id_1548.html)
3. Маруев В.А. Российско-германские отношения (1871-1907 гг.) (http://ist-konkurs.ru/raboty/2014/1523-rossijsko-germanskie-otnosheniya-1871-1907-gg)
4. Европейские военные союзы конца XIX - начала XX вв. (http://studbooks.net/612271/istoriya/evropeyskie_voennye_soyuzy_kontsa_nachala)