Голендерські чехи: особливості отримання російського підданства

   Як показано в публікації, 33 чеські сім'ї, які в 1874 році викупили колонію Голендри у попередніх власників і стали власниками земельних ділянок, отримали російське підданство по спрощеній процедурі вже через рік, в 1875 році. Однак спрощена процедура застосовувалась лише до власників домогосподарств та їх дружин. Інші переселенці, в тому числі й діти власників землі, змушені були дотримуватись стандартної процедури отримання російського підданства, а до цього часу вони вважалися «австрійськими підданими». 

    Отримання іноземцями підданства Росії в кінці 19 ст. було досить клопіткою справою. По прибутті в Росію необхідно було спочатку отримати дозвіл на проживання (так званий «русский билет») від губернатора місцевості, де іноземець планував жити. 

  Але якщо іноземець бажав залишитися в Росії назавжди і стати російським підданим, то для цього необхідно було отримати особливе свідоцтво на «предварительное пятилетнее водворение в пределах империи».  Клопотання на отримання цього свідоцтва також подавалось місцевому губернатору з поясненням, чим іноземець планує займатися в Росії. Від дня підписання цього свідоцтва губернатором і відраховувався пятирічний термін перебування іноземця в Росії.

 Загалом процедура отримання «руського білета»  для голендерських чехів тривала 2-3 місяці. Усе б нічого, якби не одне «але»… Білет видавався усього на один рік, і по закінченні його терміну необхідно було цю процедуру повторювати заново. 

   Після п'ятирічного строку перебування на території Росії та своєчасного оформлення дозвільних документів голендерські чехи мали право клопотати про отримання підданства. Якщо прохачами були діти колишніх іноземців, а тепер російських підданих, то клопотання разом з документами, що засвідчували особу прохача, подавалось або на імя Київського, Подільського та Волинського Генерал-Губернатора. Інші ж колоністи подавали клопотання в Петербург безпосередньо на ім'я руського царя. З петербургської канцелярії Міністерства Внутрішніх Справ в Київ на імя Генерал-Губернатора надходило розпорядження розглянути клопотання прохача та зібрати про нього відомості. В свою чергу Генерал-Губернатор передоручав цю справу Київському Віце-Губернатору, той віддавав наказ губернському поліцмейстеру, який давав своє розпорядження в Бердичів повітовому поліцейському управлінню, а останнє – становому приставу, в межах відповідальності якого була колонія Голендри. Пристав направлявся в Голендри, збирав дані про прохача та складав протокол. Усі ці папери з приписами чиновників проходили усі інстанції в зворотньому порядку аж до Санкт-Петербурга. Якщо в приписах не було застережень, документи подавались на розгляд царю, після чого слідувало «Височайшеє Соізволєніє» на дозвіл отримання підданства, яке знову по вищевказаному ланцюжку інстанцій йшло до повіту з приписом про необхідність прийняття іноземцем присяги на вірність Росії. Прохач викликався в Бердичів, де в поліцейському управлінні складав присягу. 

    Протокол про складання присяги направлявся Київському Губернатору, який в свою чергу інформував Санкт-Петербург. Там міністерська канцелярія вилучала зі справи прохача іноземні паспорти, оформлювала свідоцтво та направляла його разом з документами, що засвідчували особу прохача, по ланцюжку інстанцій до Бердичева. Врешті-решт становий пристав вручав документи колишньому іноземцю, і ця канцелярська тяганина, що тривала зазвичай 6-10 місяців, таки завершувалась… щоправда не для всіх успішно. Далі приведу кілька показових історій. 

Історія перша.  Як прапрадід Штепанек громадянство здобував.

   В червні 1890 року Франц Штепанек, Ян Настоупіл, Йосип Шпатенка та його син Франц Шпатенка, які на той час проживають в Голендрах, подали колективне «прошеніє» на отримання російського підданства. До заяви докладалися австрійські паспорти та російські білети, лише син Шпатенка не мав жодного документу окрім запису про нього в документах батька. В серпні з Петербурга Київському Генерал-Губернатору прийшла депеша від Міністерства Внутрішніх Справ, у якій повідомлялося, що чехам Настоупілу та обом Шпатенкам відмовлено в отриманні підданства, при цьому причину відмови не вказано. Незрозумілою була відмова Йосипу Шпатенку, зважаючи на те, що двоє його старших синів Йоган та Йосип вже на той час отримали російське підданство. Ще дивнішим було те, що в цій депеші не було ніякої згадки про Франца Штепанека. 28 серпня становий пристав прибув в Голендри, оголосив відмову у клопотанні про підданство Настоупілу та Шпатенкам і повернув їхні документи, а Штепанеку вочевидь порадив почекати, мовляв, його справа ще десь ходить по високим кабінетам. 

   Минув цілий рік… Справу десь засунули в довгий ящик, а Франц терпляче очікує рішення. Аж ось канцелярист київського губернатора намагається закрити цю справу та здати її в архів, однак усвідомлює, що вона стосувалася чотирьох осіб, а рішення прийнято лише по трьом. І знову заскрипіли коліщатка бюрократичної машини. 12 вересня 1891 року Київський Віце-Губернатор надає запит Київському, Подільському та Волинському Генерал-Губернатору про те, що передане йому рік назад міністерське рішення стосується трьох чоловік, а яким є рішення стосовно Штепанека? 

   Через два місяці, 12 листопада 1891 року Київському Віце-Губернатору надійшла відповідь: по трьом прохачам дійсно була відмова, а на клопотання Франца Штепанека було «Височайшеє Соізволєніє» царя від 22 лютого 1891 року на надання російського підданства, про що було повідомлено… Подільського Віце-Губернатора ще в березні 1891 р. Чому повідомили власне його, чи була від нього відповідь про помилку – достеменно невідомо. Цей явний бюрократичний «ляп» Канцелярія Генерал-Губернатора намагається затушувати дорученням Київському Віце-Губернатору перевірити ще раз, а чи не проживав Франц Штепанек … в Подільській губернії, і знову зібрати про нього усі дані. 

  Канцелярія Київського губернатора направляє депешу в Бердичівське повітове поліцейське управління з дорученням зібрати всі дані про Франца Штепанка. І ось, 27.11.1891 р. повітовий справник бадьоро рапортує Київському губернатору : 

«австрійський підданий Франц Антонович…Шпатенка(!!!) чотири роки тому (тобто в 1887 році) дійсно проживав в Подільській губернії в сім'ї свого батька Антона Антоновича Шпатенка, і ніяких документів на прийняття російського підданства не подавав. На цей час вся сім'я проживає в колонії Голендри».

    Мабуть в Києві довго і безуспішно намагалися прикласти цей рапорт до свого доручення ;-), і лише 19 грудня в Бердичів відправлена нова депеша: запит стосувався іноземця Франца Штепанка, а для чого складено рапорт про Франца Шпатенка? 

   Становий пристав мабуть отримав на горіхи за неуважність, і кленучи на чому світ стоїть усіх «австрийских подданных», а особливо Штепанків та Шпатенків, повторно вирушив до Голендр шукати Франца.

   3 січня 1892 року повітовий справник знову рапортує в Київ: «Франц Штепанек допитаний становим приставом, в Голендрах він проживає 18 років і нікуди звідси не відлучався,  відомості про нього передаю з цим рапортом.» 

   А після цього… пройшов ще один рік. Врешті решт, Францу Штепанку урвався терпець, і 19 лютого 1893 року він подає прохання Київському Віце-Губернатору:

  «По клопотанню на отримання російського підданства, яке я, Настоупіл та Шпатенки, подали ще в 1890 році разом з усіма необхідними документами, Настоупілу та Шпатенкам було відмовлено, а щодо мене ніякого рішення тоді не було. Пройшло три роки, а я до цього часу не знаю, в якому стані знаходиться моя справа, мені не видано нових документів і не повернуто старих. Відсутність документів приносить мені одні страждання, як іноземцю без-будь яких прав.  В зв'язку з цим прошу Ваше Прєвосходітєльство дати розпорядження про наведення довідок, яким є рішення по моїй справі» 

   23.03.1893 р. з Києва в Бердичів летить грізна депеша: «чому до цих пір Францу Штепанеку не оголошено рішення про прийняття його в підданство Росії? Терміново привести його до присяги!»

  А в Бердичеві про це рішення і не знали, але сперечатися з київським начальством не наважилися. 21 квітня повітовий справник направив рапорт Київському губернатору:

«20.04.1893 р. австрійський підданий Франц Штепанек був викликаний в Бердичів для оголошення рішення і прийняття присяги на вірність Росії. На питання, кого він бажає запросити на процедуру приведення до присяги, Франц відповів, що він римокатолик, і бажає заприсягнути в присутності католицького священника. В звязку з цим, на процедуру був запрошений настоятель Бердичівського Маріїнського костьолу ксьондз Горський, і про це складено окремий протокол.»

  Отакої! І як цьому іновірцю вдалося отримати царський дозвіл? Але в Києві не наважились турбувати з цього приводу столичне начальство, і через місяць, 14 травня, Франц Штепанек нарешті отримав свідоцтво російського підданого. 

  А історія цим ще не закінчилась… 13 листопада 1893 р. з Київського Губернського Правління йде депеша в Бердичівське повітове поліцейське управління: «Свідоцтво Штепанеку видано, а де сплата ним паперу та гербової марки 80 коп.? Негайно стягнути в встановленому порядку!»

Так мій прапрадід Франц Ігнаців Штепанек мав ще додатковий клопіт по сплаті…

Історія друга, дванадцятирічна.

  Трирічна тяганина з документами прапрадіда суттєво завадила його синові, моєму прадіду, Францу Францовичу Штепанеку. Він народився в Чехах, дворічним хлопчиком приїхав в Голендри по документах батька, де і постійно проживав разом з сім’єю. В 1890 р. йому виповнювалось 18 років, але за відсутності в той час батькових документів прадід не міг оформити для себе документи на право проживання в Росії. Коли ж в 1893 році батько таки став російським підданим, то для його повнолітнього сина давно спливли всі терміни подачі документів.  Із необхідного у прадіда Франца була лише метрика, в новому батьківському документі він вже не був записаним. І коли в серпні 1893 року син подав клопотання про прийняття в підданство, то поліція тут же притягла його до судової відповідальності та оштрафувала як іноземця, що перебуває в Росії без документів. Нікого не хвилювало, що прадід без документів свого батька не мав жодної можливості отримати документи для себе. Само собою зрозуміло, «порушнику законів» в здобутті російського підданства тоді було відмовлено. 

    Вихід з цієї ситуації для прадіда був лише один – спочатку отримати документи австрійського підданого, після цього клопотати про оформлення проживання в Росії, а вже потім і отримати російське підданство. Наприкінці 1893 року він звернувся в Австрійське консульство в Києві, а там: тобі 21 рік, від військової повинності тебе ніхто не звільняв, ось тобі припис до армійської служби! Прадід був змушений виїхати до Чехії, в Градець-Кралове, де й відслужив три роки в австрійській армії в 1894-97 рр., після чого повернувся назад в Голендри. Перебування в армії дало можливість отримати закордонний паспорт на своє ім'я. Але незнання російських законів знову вилізло боком – після повернення в Росію прадід своєчасно щороку оформлював дозвіл на проживання, а про свідоцтво на «водворение» -  забув або не знав. Аби було менше претензій, Франц навіть перейшов до православної віри, а от попам чомусь закортіло наректи його Іваном. 

   В січні 1900 року Франц-Іван Францович Степанек знову подав клопотання на отримання підданства з усіма документами та впевненістю, що на цей раз все складеться добре. Однак через півроку блукання паперів по інстанціям прадіду знову відмовили по одній причині – відсутність «водворительного» свідоцтва. 

   Свідоцтво на «водворение» прадід таки отримав в серпні 1900 року, і лише з цього часу почався пятирічний відлік його перебування в Росії. 

    В грудні 1903 року Франц-Іван ще раз подав клопотання на отримання підданства. Пройшло лише 3,5 роки з пяти необхідних і прадід дуже ризикував знову отримати відмову. Та поки чиновники з'ясовували, чи є підстави для дострокового отримання Францем російського підданства, минув майже рік, і на царський розгляд документи потрапили лише в листопаді 1904 року. Хоча резолюції чиновників були незадовільними, Микола ІІ з невідомих причин поблажливо поставився до цього клопотання.  19 листопада 1904 року послідувало «Височайшеє Соізволєніє» на прийняття Франца-Івана Степанека і його дітей в російське підданство. В лютому 1905 року Франц-Іван Степанек склав присягу на вірність. 

Так завершилась прадідова 12-річна історія здобуття громадянства. 

Історія третя.    В лабіринтах інстанцій.

   Намагаючись діяти в рамках законодавства, в лютому 1890 року Исидор Фогель  -  23-річний син чеського колоніста Карла Фогеля, що прибув в Голендри 1874 року, - подає Київському Губернатору клопотання про видачу йому свідоцтва «на водворение» з усіма необхідними документами. Хід цього клопотання загальмувався через малозначущу, як здавалось, обставину: в документах було вказано, що батько Исидора є російським підданим.  В Києві підтвердження цьому не знайшлось, і в Бердичів прийшла депеша з вимогою перевірити документи батька прохача. У Карла Фогеля дійсно на руках не було свідоцтва руського підданого, однак він стверджував, що для зарахування в спілку селян колонії Голендри два роки назад він віддав цей документ в волость разом з іншими документами, і який йому до цього часу ще не повернули. Думаєте, становий пристав поїхав з'ясувати це у волосне село Дубові Махаринці? Якби ж то! 😊

    Становий пристав подає рапорт в Бердичівське поліцейське управління, повітовий справник повідомляє про це канцелярію губернатора. Канцелярія робить припис на Губернське Правління, яке направляє запит назад у Бердичів в повітове управління, яке в свою чергу передає його в Дубові Махаринці, волосному голові. Свідоцтво таки знайдуть в волосних документах і повернуть Карлові Фогелю, а повідомлення з підтвердженням підданства батька таки дістанеться Києва, і врешті-решт клопотання потрапить на розгляд Губернатора … але це трапиться лише через півтора року(!) у вересні 1891-го. Резолюція по цій справі ще більш вражаюча – оскільки батько є російським підданим, то Исидор може одразу подавати клопотання на отримання підданства, свідоцтво «на водворение» йому не видавати, а справу закрити. 

    Исидор так і зробив, в листопаді 1891 р. його клопотання направлено в Петербург. А в січні 1892 року при наданні відомостей про Исидора Фогеля повітовий справник зробив такий припис: прохач порушив строки виконання процедури отримання підданства без попереднього «водворєнія» (цією процедурою Исидор міг скористатися лише протягом 1885 року після досягнення 18–річчя), …«но так как он присоединился к православию, имею мнение удовлетворить сие ходатайство.»  

   В жовтні 1892 р. з Петербурга послідувало «Высочайшее Соизволение»  про прийняття Исидора Фогеля в підданство Росії. 

   Тобто, подаючи в 1890 році клопотання про видачу свідоцтва «на водворение», Исидор знав про неможливість отримати підданство без попереднього «водворєнія» (бо йому вже 23 роки, а не 18) і діяв в рамках стандартної процедури «водворение – 5 лет - подданство». Чиновники, особливо  не вдаючись в ці подробиці, перше клопотання  після дворічної тяганини «зарубали». Якби не чарівна фраза про православ'я, то друге клопотання не мало б такого щасливого кінця. 

Історія четверта.  Православна віра = громадянство Росії.

  Раніше тут я описував з якою помпою на Великдень 1890 року відбувся масовий перехід голендерських чехів до православ'я. Знайдені документи ще раз підтверджують той факт, що зміна віросповідання не була якимось проявом «духовного прозрения и принятия едино истинной веры», а слугувала чисто меркантильним інтересам. 

  В травні 1890 року група молодих колоністів Вацлав Бальшанек(25 років), Вікентій Стейскал(23 роки), Іван Піркл(20 років), та Реслери - Олександр (20 років), Йосиф(18 років) і Григорій (14 років) подають клопотання на прийняття  підданства Росії. Повітовий справник в своїй резолюції по цій справі зазначив цілий букет правопорушень: прохачі нічого не мали з необхідних документів -  ні метрики, ні «руського білета», ні «водворительного» свідоцтва – лише записи в австрійських документах батьків;  терміни подачі документів на підданство для більшості з прохачів давно спливли…  але😨 оскільки всі вони гарної поведінки, ведуть достойний образ життя, працюють на землях своїх батьків – руських підданих, та приєдналися до православ'я 29 квітня 1890 року, то «высказано мнение удовлетворить их ходатайства». І вже 30 червня з Петербурга послідувало «Высочайшее Соизволение»  про прийняття всіх прохачів у підданство Росії. 

  Як бачите, своєчасне «проявлєніє вєрноподданіческіх чувств» в цьому випадку допомогло оминути труднощі з отримання громадянства, з якими зіткнулись герої попередніх історій….