1891. Як Голендри стали Миколаївкою. ч.2

 Внутрішньополітичні чинники розглянемо стосовно цікавого для нас регіону – Правобережної України. Після поділу Речі Посполитої практично уся польська аристократія, пов’язана з цим регіоном, перейшла на службу до російської імператриці Катерини ІІ та зуміла повністю зберегти свої володіння та статки.  На приєднаних територіях практично повністю збереглася польська система землеволодіння, яка істотно гальмувала розвиток промисловості та міст. З трьохмільйонного населення Правобережної України станом на 1800 р. доля жителів міст складала всього 4% і в першій половині 19 ст. жодних істотних змін не відбулося. Російська влада все ніяк не могла визначитись з долею польської шляхти, яка по кількості значно перевищувала російське дворянство. Окремі спроби польських великих землевласників розвинути мануфактури та аграрне виробництво стикалися з проблемою кваліфікованої робочої сили, якої і не могло бути серед безземельної шляхти та безправного українського селянства. Вирішити цю проблему можна було лише залученням іноземних колоністів. Одним з таких прикладів є запрошення пруських менонітів (в т.ч. і менонітів Міхалина) на острожські землі князя Яблуновського (див тут). Однак переселення іноземців на Правобережну Україну, незважаючи на підтримку цієї ідеї царським урядом, на той час було скоріше винятком, ніж правилом.

   Ситуація докорінно змінилась на рубежі 1850-60-тих років після того, як ідея відміни кріпосного права почала набувати реальних обрисів. Примара отримання волі місцевим селянством, яке завжди було схильне до бунтарства, лякала польських землевласників. Вони вирішили, що зможуть уникнути проблем, якщо запросять колоністів з Прусії, Чехії та Словаччини. Ввезення робочої сили, відомої своєю працьовитістю та серйозним відношенням до праці, та ще й католицької віри, здавався виходом для поміщиків, які не могли налагодити стосунки з українськими селянами та вважали їх відсталими непокірними православними «схизматиками».  

   Польське повстання 1863 року, яке завершилось поразкою, російський уряд використав для посилення наступу на польських землевласників. В 1865 році з’явився указ, що забороняв  особам польського походження купувати нові землі, в зв’язку з чим вигода від появи іноземців стала ще більш очевидною. Збанкрутілі поляки, не бажаючи віддавати свою землю росіянам, вважали за краще віддати її німцям та чехам в оренду або продати за невелику ціну. На Волині польські землевласники продавали великі лісові ділянки та доручали їх вирубку та викорчовування іноземним колоністам, які після того отримували в оренду розчищені ділянки під оранку. 

    На той час, виходячи з дружньо-нейтральних відносин з Німеччиною та Австро-Угорщиною, російська влада прихильно ставилась до появи кваліфікованих господарників-іноземців та сприяла їх переселенню на свої землі.  Найбільша хвиля колонізації Волині та Поділля іноземцями припадає на кінець 60-х років XIX століття. Чехи Волині навіть отримали окремий царський указ від 10.07.1870 р., який закріплював за ними звільнення від податків та військової служби на 5 років, вільно купувати землю та продавати зібраний урожай. 

  Однак з середини 70-х років з погіршенням російсько-німецьких відносин почалось погіршуватись  і відношення влади до колоністів. В київських газетах все частіше почали з’являтися статті, в яких польских землевласників звинувачували в безконтрольному запрошенні німецьких колоністів. Газети «Кієвлянін» та «Новое время» вели полеміку про онімечення Волині, про рівень лояльності до влади німецьких колоністів у випадку війни, та вимагали їх негайної ассиміляції через отримання російського підданства, впровадження російських шкіл та приєднання до православ’я. 

  Коли ж заходила мова про чехів, то й тут відчувалося стереотипне сприйняття. Відношення чиновників до чеських та німецьких колоністів майже нічим не відрізнялось – це чужинці, які хочуть загарбати руські землі. До антипольських та антиєврейських настроїв в суспільстві виникла ще одна хвиля ксенофобії, яка невдовзі перейшла і на державний рівень.  В 1882 р. Київський та Волинський генерал-губернатор Дрентельн заборонив купівлю земель та переїзд іноземцям, які перебувають на Волині більше 15 років та не прийняли російського підданства. В травні 1887 року вийшов царський указ, який вимагав натуралізації усіх іноземних колоністів та рекомендував перехід у православ’я. Колоністам, які зберігали статус іноземця, було заборонено купувати сільськогосподарські землі. В жовтні 1887 року указом Міністерства народної освіти розпочато русифікацію усіх чеських та німецьких шкіл. В червні 1888 року скасовуються усі пільги колоністів, які відтепер сплачують такі ж податки, як і місцеві селяни. Антинімецький психоз вихлюпується вже й на сторінки центральних газет. В 1890 р. газета «Московські відомості» публікує низку статей про загрозу «завоювання» південно-західних земель німцями за допомогою поляків, що на Волині ніби вже існує «німецьке царство», де озброєні німецькі колоністи відбирають землі та будують власні залізниці. Побутова ксенофобія породила на Волині масу конфліктів місцевих селян з колоністами, а губернська Комісія, що розслідувала причину цих конфліктів, майже завжди робила винуватцями саме колоністів. Така обстановка та дії царського режиму спонукали до чергової хвилі еміграції волинських німців до Бразилії та США на початку 90-тих років.[1]

   А волинські чехи пішли іншим шляхом, бо ж емігрувати було нікуди! В 1888 - 89 рр. церковна преса, особливо «Волинські єпархіальні відомості», заповнена пафосними повідомленнями про масовий перехід чехів у православ’я, в кожному номері друкуються списки з сотнями прізвищ чеських колоністів, що прийняли православну віру. Газета «Волинь» пояснювала це тим, що чехи визнали православ’я єдино правильною релігією, достойною усіх слов’ян. 

   Насправді ж причина була в іншому. Для чехів ніколи не було принциповим питання, в якій церкві молитися Богу. Власна земля – ось що було для них головним. І якщо для її збереження вимагалось прийняти православну віру – то чехи її прийняли… але більше для проформи, ніж для душі. Перехід у православ’я нерідко мав формальний характер для чеської громади, яка потайки продовжувала дотримуватися католицьких обрядів. За даними інспектора народних училищ, наприкінці 1880-х рр. православні чехи волинського селища Страклів відвідували Дубенський костел. На його думку, справа поширення православ’я у чеському середовищі гальмувалася через недосконалість хорового співу в православних храмах, порівняно з католицькими. Дійсно, пишність католицького богослужіння, органна музика й хоровий спів не залишали байдужою як католицьку, так і православну паству. З цього приводу священик Олексинецької парафії Кременецького повіту навіть скаржився на сторінках «Волынских епархиальных ведомостей»: «Костел так близько знаходиться від православної церкви, що часто, коли служиться в костелі, звуки органу віддаються і в церкві. У літню ж пору багато хто з православних, особливо молодь, прийшовши до обідні, навмисно не входять до церкви, а залишаються на паперті і біля неї для зручнішого слухання органу. Скільки я не намагаюся відволікти парафіян від цього поганого звичаю, зусилля мої мають вельми малий успіх». [2, c.43-44]. 

   Якщо з питанням релігії волинські чехи більш-менш виплутались, то в питанні освіти довелось піти на серйозні уступки. Чеська школа розглядалася російськими властями як «держава в державі», що становила загрозу утвердженню офіційної імперської ідеології. На інспекторів народних училищ Південно-Західного краю Російської імперії покладалося завдання «наполегливо вимагати» від жителів чеських поселень передачі створених ними навчальних закладів під юрисдикцію міністерства народної освіти, а також дотримання ними положення про народні училища, згідно з яким викладання в школах мало здійснюватися виключно російською мовою, православними вчителями, за програмами, затвердженими міністерством народної освіти. Такий процес передачі шкіл таки просувався, однак ініціативи в цьому питанні чехи не проявляли. Більш того, певний час учні чеських шкіл навчалися за російсько-чеськими підручниками, що викликало незадоволення  влади.

   В 1884 р. згідно з ухвалою ради інспекції народних училищ південно-західного краю учителями шкіл «іноземних сповідань» мали призначатися лише політично благонадійні російські піддані. У листі до інспектора народних училищ першого району Київської губернії від 24 січня 1884 року попечитель київського навчального округу висловлював стурбованість з приводу фінансування католицькими громадами чеських шкіл, де навчально-виховний процес був пронизаний римо-католицькими духовними впливами, викладання здійснювалося чеською мовою, російську учні вивчали як іноземну, всі навчальні посібники були чеськими або німецькими.  В 1885 р. Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Дрентельн висунув категоричну вимогу щодо усунення підданих іноземних держав від навчального процесу, адже, на його думку, навіть їхнє тимчасове викладання суперечило політичним інтересам краю та розрахункам уряду «щодо найтіснішого його поєднання з іншими частинами Імперії».

  У конфіденційному листі до попечителя Київського навчального округу від 25 листопада 1886 року генерал-губернатор Дрентельн на прикладі закриття особливого класу чеської мови при Глинському народному училищі обстоював тезу про те, що створення чеських шкіл суперечило завданням царського уряду щодо «повного, за можливістю, злиття з корінним російським населенням чехів та інших іноземців, що оселилися на околиці Держави».  У звіті щодо огляду чеських шкіл Волинської губернії від 1887 року інспектор народних училищ Д. Синицький висловив сумніви щодо щирості чехів, які погоджувалися із перетворенням чеських шкіл на російські, підпорядковані міністерству народної освіти, наголошуючи, що «надія на таку легку перемогу над мислячим чехом була би великою сумнівністю». Недоречним Синицький уважав прагнення волинських чехів «відособлюватися в окрему національність і створювати собі особливу чеську літературу», навчати своїх дітей за російсько-чеськими підручниками в той час, коли малороси, поляки та євреї використовували виключно російськомовну навчальну літературу.

  Згідно з указом Урядуючого Сенату (1887) усі іновірські школи Південно-Західного краю в обов’язковому порядку мали бути підпорядковані міністерству народної освіти. Водночас від департаменту в справах початкових училищ міністерства народної освіти до попечителя київського навчального округу надходили вказівки щодо необхідності поглиблення вивчення російської мови та основ православ’я в іновірських школах, а також відбору викладацьких кадрів не за критерієм освіченості, а відповідно до їхньої «благонадійності», російського підданства й переважно російського походження.

   1889 року міністерством народної освіти було прийнято рішення про заміну чеських учителів, які здобули освіту за кордоном, випускниками учительських семінарій. Водночас інспекторам народних училищ Волинської губернії надходили вказівки щодо ліквідації чеських класів при закладах початкової освіти та запровадження викладання чеської мови як необов’язкового предмету лише в крайніх випадках. [2, c.39-42]

    Як підсумок, перехід до православ’я та згортання освіти на рідній мові дозволили волинським чехам уникнути переслідувань та виселення і більш-менш інтегруватися в імперію. Але варто зазначити, що ці дії носили не добровільний, а примусовий характер.

Джерела:

1. Даниель Бовуа.  Гордиев узел Российской империи: Власть, шляха и народ на Правобережной Украине (1793 – 1914) / Авторизованный перевод с французского Марии Крисань. – М.: Новое литературное обозрение, 2011. – 1008 с.: ил. стор.910-913
2. Оксана Іваненко.  Культурно-освітня діяльність чеської громади в Україні (друга половина XIX – початок XX ст.) / Оксана Іваненко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. - 2013. - 22. - С. 31-51.